Передсмертна маска!

Смішні Історії

Ранок 9 березня. Повільно і обережно, в одній руці голова, в іншій печінку, повзу до холодильника, чимось залити киплячі труби. Холодильник під зав'язку набитий залишками вчорашнього застілля. Шлях до пива перегороджує стоїть посеред холодильника ціла незаймана боденька салату «Мімоза».

– Бідна мама! – Кажу я, дивлячись на салат.

Ads

Історія питання така.

Одного разу, 8 березня, чудова жінка Олена Іванівна народила іншу чудову жінку, яка згодом стала моєю дружиною. І ось тепер, протягом багатьох уже років, раз на рік, напередодні восьмого березня, Олена Іванівна прилітає зі своєї Тюмені на день народження дочки. І робить цей безглуздий салат, який нафіг нікому не потрібен і який потім з вдячністю з'їдають навколишні бездомні кішки. Нічого іншого на моїй пам'яті вона ніколи не готує. Дивлячись на цю справу, створюється враження, що салат «Мімоза» у Тюмені – національне блюдо, і вони там тільки їм і харчуються.

Є в Олени Іванівни ще один пунктик, який разом із салатом «Мімоза» є неодмінним атрибутом наших щорічних березневих посиденьок. Напевно доктора знають його точну назву, а я поясню як зможу. Цілком ще нічого собі дама середніх років Олена Іванівна володіє чудово здоровим організмом, розрахованим ще мінімум років на сто

повноцінної експлуатації. Але при цьому кожен раз в певний момент, випивши, вона заводить одну і ту ж тужливу пісню про те, що до наступного дня народження дочки не доживе. Звідки у неї це, я не знаю. Ну, такий от пунктик. Вона починає з усіма прощатися, всім все

прощати, складати заповіт і так далі. Сльози, соплі, вмовляння. Самі розумієте, як це не здорово позначається на настрої гостей і атмосфері свята. І нічого б так-то, звикли, хіба мало у кого чого, справи сімейні. Але це нудне самоотпеваніе, як і салат «Мімоза», відбувається регулярно раз на рік на протязі ось вже пари десятків років. Рівне в міжнародний жіночий день народження моєї ненаглядної. Так. Згоден, раз на рік можна і потерпіти, з одного боку. Але, з іншого боку, дорогі панове товариші – двадцять років! А скільки ще попереду? Затьмарює ж не стільки сама ця тужлива сцена, скільки її очікування і неминучість псують урочистість моменту.

Гаразд. Чого скаржитися-то? Це мій хрест, як казала героїня відомого фільму. О, до речі. Щось я вчора не пригадаю цього традиційного тещепреставленія. Спроби напружити розум не викликають нічого крім гикавки. У пам'яті на місці вчорашнього вечора зяє велика чорна

діра. Останнє, що смутно пригадується – мій тост «За здоров'я нашої дорогої мами, Олени Іванівни» Добре значить це я вчора дав. Ну, може воно й на краще, що не пам'ятаю. Або ковток пива освітлить моє вчорашнє минуле?

Точно! Я дістаю з холодильника цеберку з «Мімозою», що б дотягнутися до бляшанок і раптом з інтересом виявляю на неабияк вже заветренной поверхні салату чіткий відбиток особи. Уявляєте? Дуже чіткий і дуже якісний зліпок людського обличчя на жовтій заветренной поверхні салату. Мого, судячи з усього, особи. Без варіантів. Більше

зразок нічиє особа з учора присутніх там виявитися не повинно. Дааа, до стану мордою в салат мені допивати ще не доводилося. Втім, коли-то ж треба починати. Будемо ставитися до всього філософськи.

– Бідний Йорик! – По-гамлетівськи подбоченясь трусами і витягнувши перед собою миску з салатом і зліпком власної морди, трагічним голосом кажу я.

– Який Юрик? При чому тут Юрик? – Лунає від дверей недобрий голос дружини.

– А … Це ти? Та це я так … Слухай, – показую я їй цеберку, – я що, вчора мордою в салаті заснув, так?

– Дурню! – Говорить дружина трагічним шепотом. – Це посмертна маска моєї мами! Чи ти не пам'ятаєш нічого?

Я негативно мотаю головою. І вона відновлює в моїй голові канву подій, перемежовуючи розповідь невтішними, але цілком традиційними епітетами на мою адресу.

Виявляється, після того як я підняв «за здоров'я дорогою Олени Іванівни», якраз і розпочалась друга частина обов'язкової програми під назвою «Ох, не доживу адже я до наступного дня народження!» З усією супутньою атрибутикою. І ось в той момент, коли все традиційно

стали охати і вмовляти Олену Іванівну пожити ще хоча б трохи, я тихенько встав, взяв миску з ніким не зворушеним салатом «Мімоза», цим твором мистецтва тюменських кулінарів, тихенько підійшов до тещі і зі словами «дорога Олена Іванівна, на секундочку! »акуратно вмочив її обличчям у салат. Потім продемонстрував відмінний, до речі, результат

здивованому гуляння і пояснив: «Зліпок. Для пам'ятника. Про всяк випадок ».

Добре, що я не пам'ятаю, що там було потім. Слава богу, що літак у тещі був вночі. Вона щасливо полетіла, на цілий рік позбавивши мене від необхідності прям тут же на кухні, з салатом в руках, взяти і згоріти від сорому.

– Що вона хоч сказала щось? – Пригнічено спитав я у підозріло благодушно налаштованої дружини.

– Вона спершу очманіла, звичайно. Всі очманіли. А потім каже: «Не дочекаєшся! Я ще вас усіх переживу! ». І відразу заспівала «Ой горобина кучерява» (примітка: російською народною піснею «Ой горобина кучерява» теща зазвичай закінчувала свій панегірик, після чого всі могли полегшено зітхнути) Знаєш, схоже, ти її вилікував.

– Дай-то Боже! – З надією промовив я, дотягнувшись нарешті до бляшанки з пивом і сходу всмоктав вміст одним ковтком. Уххххх! Чергове 8 березня благополучно завершилося.

Салат «Мімоза» я традиційно виніс на смітник на радість дворових кішок. Разом з дорогоцінним профілем. Зі словами:

– Не треба нам. Живіть ще сто років, дорога Олена Іванівна.




Связанные записи

Cмешные приколы
Дата: Среда, Сентябрь 22, 2010 Рубрика:Cмішні історії. Получать комментарии этой записи поRSS ленте. Вы можете оставить комментарий, или обратную ссылку с вашего сайта.

Комментирование